компот із метеликів 🦋

МИХАЙЛЬ СЕМЕНКО АЖУРНА СУКНЯ Я клаптик побачив спідньої сукні Ажурної сукні під рухами ніг Ніжки як витонч струмні і струнні І в струнних акордах край них я приліг Мені подобається коли ти проходиш І повні проміння рухання колін Ти поглядом палиш і рухами твориш і оживлюєш ласкою холодність стін Я бачу крізь струни побіжність усмішки Прозорість панчохів і сталевість ніг Як близько як близько омріяні ніжки Я в струнних акордах край ніжок приліг 20.ІХ.1915. Владивосток

CHARLES BUKOWSKI the secret of my endurance I still get letters in the mail, mostly from cracked-up men in tiny rooms with factory jobs or no jobs who are living with whores or no woman at all, no hope, just booze and madness. Most of their letters are on lined paper written with an unsharpened pencil or in ink in tiny handwriting that slants to the left and the paper is often torn usually halfway up the middle and they say they like my stuff, I’ve written from where it’s at, and they recognize that. truly, I’ve given them a second chance, some recognition of where they’re at. it’s true, I was there, worse off than most of them. but I wonder if they realize where their letters arrive? well, they are dropped into a box behind a six-foot hedge with a long driveway leading to a two car garage, rose garden, fruit trees, animals, a beautiful woman, mortgage about half paid after a year, a new car, fireplace and a green rug two-inches thick with a young boy to write my stuff now, I keep him in a ten-foot cage with a typewriter, feed him whiskey and raw whores, belt him pretty good three or four times a week. I’m 59 years old now and the critics say my stuff is getting better than ever.

РОМАН КОРЖИК # місто чорне як зерня старого горіха що у пожежі тіло своє тримало ти дивишся до мене сотнями вогнів і ніколи не лягаєш спати і ніколи серця свого не спиняєш сіру кров асфальту капілярами вулиць переганяючи і птах душі твоєї пливе водою небесного озера і бачить сотні вогнів а сотні вогнів погляд свій звертають до птаха і тиху молитву любові співають

ОКСАНА ЗАБУЖКО ІРОНІЧНИЙ НОКТЮРН Ґумкою місяця стерто кути: Ніч — мир безвинним і винним. Ліфти, асфальти, мури й коти Всоталися в сну драговиння. І ніби хтось шепче: усе це пусте, От дай тільки Боже заснути… І сняться ліфтам будинки без стель І троси, у небо напнуті, Розтріслим асфальтам — як дощ полива, А чорним котам — ворожбити, А кожному муру — якась голова, Спроможна його пробити…

СТАНІСЛАВ ВИШЕНСЬКИЙ НІКОГО Вибух розпорошує жінку на кицьку, курку, яблуню, нудьгу: намистину по намистині визбирує нитка — креш столу. Так само послідовність-стіна — вибух розпорошує чоловіка на пса, коня, заступ, сніг, але скільки не нанизуй на ґніт вогню — лише креш чарок на столі палає. Загадаю ж яблуні — хай першою крейдою хату побілить, а нудьзі загадаю — хай між білою акацією та білим наливом вибере пень біліший. Послідовність одна: з двох дверей пускають мене на світ, а вертати маю в одні. Варто лише загулятись, а вже ллється на стіл скатертина, а вже чотирикутна зірка ока батькового всіма покутями спалахнула; а вже материнська карість наливна вселяє віру, що кожен з нас ще вернеться сюди.

РОСТИСЛАВ КУЗИК @black_quasar наша осінь без маленьких дерев цієї осені час не минає і не падає листя бо дерева виростають одразу хрестами домівки сплющуються розламуються досередини стискаються до розмірів домовини нічні жахіття вилазять з мозку і стають задимленими сценаріями чиїхось життів наших життів а ми ми лежимо горілиць чекаючи на смерть з бездонного неба аби вкотре зламати їй косу

МАРИНА ГОРБАТЮК @dassistmenkampf * * * Доторки до зіниць людини навпроти на відстані кількох сантиметрів [не враховуючи безмежної прірви] на смак, мов яблуко з дерева пізнання. Пізнаю межі електричного сонця, що обпікає долоні багряним слідом. Гра з вогнем завершується однаково. Гра без — без змісту. А втім, навіть якщо ніщо не триватиме довше, ніж подих — ніщо буде вічним, забитим у пам’ять цвяхом без імені й дати. Без спроб повернення чи обернення на стовп із безліччю кратерів — це було варто спалених ниток, що обплітали зап'ястя відсутністю слів про вічне, мовчáзним зізнанням про марність будь-яких формул і форм. Камінь безмежно росте у тобі щодня набуваючи нових рис, нових імен і дат, нових слів і навіть нових мовчань. І ти набуваєш подоби каменя. 11–12. 02. 23

CHARLES SIMIC CAMEO APPEARANCE I had a small nonspeaking part In a bloody epic. I was one of the Bombed and fleeing humanity. In the distance the great leader Crowed like a rooster from a balcony, Or was it a great actor Impersonating the great leader? There’s me there, I said to the kiddies. I’m squeezed between the man With two bandaged hands raised And the old woman with her mouth open As if she were showing us a tooth That hurts badly. The hundred times I rewound the tape, not once Could they catch sight of me In that huge gray crowd, That was like any other gray crowd. Trot off to bed, I said finally. I know I was there. One take Is all they had time for. We ran, and the planes grazed our hair, And then there were no more As we stood dazed in the burning city, But, of course, they didn’t film that.

МАРИНА ГОРБАТЮК @dassistmenkampf * * * Доторки до зіниць людини навпроти на відстані кількох сантиметрів [не враховуючи безмежної прірви] на смак, мов яблуко з дерева пізнання. Пізнаю межі електричного сонця, що обпікає долоні багряним слідом. Гра з вогнем завершується однаково. Гра без — без змісту. А втім, навіть якщо ніщо не триватиме довше, ніж подих — ніщо буде вічним, забитим у пам’ять цвяхом без імені й дати. Без спроб повернення чи обернення на стовп із безліччю кратерів — це було варто спалених ниток, що обплітали зап'ястя відсутністю слів про вічне, мовчáзним зізнанням про марність будь-яких формул і форм. Камінь безмежно росте у тобі щодня набуваючи нових рис, нових імен і дат, нових слів і навіть нових мовчань. І ти набуваєш подоби каменя. 11–12. 02. 23

ІГОР КАЛИНЕЦЬ * * * Я радо йду у твій полон,  в зіниці звабливі і темні.  Із човників твоїх долонь  стікає сонця мед на мене.  І виростає маєво густе,  ростуть над нами дивні трави.  І пахнеш ти, як синій степ,  омитий свіжими вітрами…  А потім понесеш в очах,  в зіницях  радість невгасиму,  що в травах  травень нас звінчав,  що дав нам сподівання сина 1966