still not the tea ☕

Що таке “нормальна людина?” Що це? Бо навряд чи така людина існує. Я б дуже хотіла бути нормальною, але все не можу знайти тих, хто б мені пояснив цю “нормальність”, адже деколи здається, що навколо мене одні лише ті, хто вже давним-давно втратив глузд. Я в їхньому числі? Можливо. Чи мені від цього страшно? Не дуже. Чи я б хотіла побути нормальною? Чом би й ні! Може, я і є нормальна. Розібратись все-таки варто, бо всі навколо тільки й говорять, як про те, що нормальних людей вдень і з вогнем не знайдеш. Ну, по-перше, краще обійтись без вогню. По-друге, “нормальність” як така вже перестала бути нормальною, бо як тільки ти думаєш, що все якраз так, як і мало би бути, так відразу ж в голову лізуть думки про те, що щось іде не так. Все занадто нормально. Десь має бути пастка. Така невеличка, непомітна, зовсім як кроляча нора, потрапляння в яку можна порівняти з тріпом, який переслідуватиме тебе все життя в кошмарах. Прийдеться написати казку. Чи це нормально у 23 прокидатись о 10 ранку? Не мати ніяких планів на вечір та проводити його наодинці в темній кімнаті, бо світло лише дратує? Їсти те, що не треба варити? Читати книжки про психологію серійних вбивць? Так і не знати, що робити далі? І це все у 23. Нормально це? Навряд чи. Готувати й правда треба навчитись. “Нормальна людина - це та, яка живе нормальне життя, працює на нормальній роботі, ходить на нормальні тусовки, нормально дивиться на світ та не спілкується з ненормальними людьми”. Крапка. Бо коли є кома, то після нею відразу ж йде горезвісне “але”. Після “але” будь-яка нормальність зникає. Можливо, ми насправді боїмось нормальності? І людині просто бридка ідея того, що вона може бути найсірішою, найнуднішою, найнецікавішою особою не тільки для інших, а й насамперед для себе самої. Що краще: мучитись з депресією чи страждати від своєї тривіальності? Відповідь очевидна. Неочевидно тільки, чому цю відповідь обирають. Нудне життя - це життя беззмістовне, а беззмістовне життя - це життя нормальної людини, людини, яка цей сенс життя в рот єбала і я хочу бути цією людиною, бо сенс мого життя - це фікція, яка існує лише у моїй голові. Для інших моє життя таке ж саме, як і їхні життя для мене. Можливо, коли я не дивлюсь на інших, то вони просто-напросто зникають з лиця Землі, тому що інші - це галюцинація мого мозку, який все не може зрозуміти для чого він думає. А думає - значить існує. #teathoughts

Illustrations Of How Beautifully Imperfect Women Are When No One Is Looking ✍️ by Sally Nixon

Змінюватись - це навчитись вибачати людям. І признати, що ти сама можеш робити помилки. Важко бути ідеальною в очах інших, ще важче бути ідеальною для себе. Я ніколи не буду ідеальною. Я ніколи не матиму ідеальне тіло, ідеальну кар’єру, ідеальну сім’ю, ідеальні стосунки, я не зможу зберігати ідеально-безпристрасне обличчя перед людьми, яким я хочу сподобатись, та так і не навчусь підставляти ліву щоку, коли мене раз за разом даватимуть ляпаса в праву. Ця думка крає моє серце. Занадто важко відмовитись від цієї ідеї - стати ідеальною версією себе, навіть якщо я й досі не розумію, що таке ідеал. На це він й ідеал, щоб він так і залишався поза зоною досяжності. Довгі роки я жила надією, що ще одна висока оцінка, ще один скинутий кілограм, ще одна лишня година спорту, ще один раз відгукнутись на чергове прохання подруги їй допомогти, розуміючи, що в разі чого на її допомогу очікувати не варто, приблизять мене до ще кращої версії себе, яка нарешті житиме ідеальне життя. Життя, де її всі люблять, де вона не звертає уваги на образливі слова, де в неї все йде по чіткому плану, який лише посприяє досягненню всіх-всіх цілей. Життя, де вона нарешті щось значить і чогось варта, бо в неї є це чим доказати. Яка прекрасна, солодка, рожева утопія. Утопія, в яку я відразу ж утікала, коли навколо все летіло шкереберть. Утопія, яку я деколи продумувала до малесеньких дрібниць, аби забути, що відбувалось у реальності. Години, дні, роки вигадування сценаріїв, а що було б зі мною, а як би змінилось моє життя, якби я народилась в іншому тілі, якби не промовчала в ситуації, коли мені грубо заткнули рот, якби нарешті знайшла справжніх друзів, якби я вміла малювати чи писати вірші, якби я просто не з’явилась на цей світ. Купа сценарів, які роїлись в моїх голові та чекали слушного моменту, аби перетворитись в захоплюючий міні-фільм перед сном. Ці міні-фільми поступово втрачали своє значення, блякли, стирались з пам’яті, але післясмак залишився. Бажання бути ідеальною, замасковане під саморозвиток чи любов до себе, в’їлось настільки сильно в мою підсвідомість, що я просто продовжувала вважати, що ще трішки, ще краплинку, і я стану першою. Найкращою. Найрозумнішою. Найкрасивішою. Ідеальною. У мене не буде ідеального життя. А що таке ідеальне життя? Це те життя, яке ти ніколи не проживеш. А я б хотіла трохи пожити. #teathoughts

✍️Women washing their hair in japanese fine art: Suzuki Harunobu/Hashiguchi Goyo/Itō Shinsui

Найважче мити голову у четвер. Як мінімум півгодини я маю повмовляти себе, аби хоча б зайти у ванну, ще півгодини на роздуми про те, а чи не краще мені просто зібрати волосся у хвіст, ще хвилин 15 я тихо ненавиджу себе за те, що я раз за разом обіцяю собі нарешті відростити те каре і раз за разом знову його стрижу. У четвер я втомлена. Мене зовсім не приваблює перспектива п’ятниці, бо до п’ятниці ще треба дожити і перед п’ятницею існує цей дивний четвер, коли мій мозок перестає функціонувати настільки, що йому важко змусити мене помити голову. А її і так важко мити в будь-який інший день. Проте в четвер це відчувається по-особливому. Все в четвер відчувається по-особливому. День, який ніхто не помічає. Заховався собі там серед інших, всі про нього згадують тільки тоді, коли говорять про плани на вихідні або про те, якою важкою була середа. Навіть уроки в школі в четвер ставили такі, щоб їх можна було прогуляти без докорів сумніву. Бо тільки на малюванні мама могла тебе записати на прийом до зубного лікаря. Прогуляти те трудове навчання, ніби вже у 10 років відчуваючи, що ти не створена в майбутньому для праці. Взагалі не піти до школи у четвер і натомість поїхати до бабусі в село. У четвер можна робити все, що завгодно, якщо це “все завгодно” не є чимось серйозним. А миття волосся - це якраз-таки щось серйозне. Це підготовка до ще одного дня існування у соціумі, коли ти вже фактично налаштована нічого не робити наодинці. Чисте волосся - пропуск в люди. В люди в четвер вже не дуже то й хочеться. Та й навіщо йти в люди, якщо ти до того бачила їх вже аж три дні підряд. Можливо, я просто заздрю четвергу. Я б теж хотіла бути ось такою. Чимось таким. Хотіла би бути четвергом. Водночас найкращий і найгірший день в усьому тижні. Ці дві характеристики виводять його в тотальний нуль. Нуль з приємним післясмаком, а не з відчуттям голоду чи спраги. Хочу бути спонтанною поїздкою в зоопарк. Сміхом в їдальні під час уроків. Майже пустою, набитою лише найприємнішими для серця дрібницями, сумкою на плечі. Превентивно зібраним у хвіст волоссям, бо на вулиці вже смеркає. Чимсь таким. #teathoughts

крута ініціатива від Ані Сірик з вас — донат 50 грн сюди 👈 і нік в коментарях до переказу. з Ані — персональне пошиття БУДЬ-ЯКОЇ сукні за вашими мірками. долучайтеся 🫶

🖌️ “Kiss Touch Smile” series by Molly Mendoza

любовні романи часто сприймаються як якесь легке чтиво на літні канікули, коли мозок не може переварювати філософські трактати та глибинні роздуми, але я все одно не можу з цим погодитись, бо існують такі твори, цитати з яких вивертають тебе назовні і не дають потім спокійно жити. сьогодні рилась у своїх телефонних замітках (бо чим ще можна займатись, коли нічого не хочеться?) і натрапила на кінцівку книги ісабеля альєнде "японський коханець". кінцівка, яка щораз розбиває мені серце і змушує задуматись, а чи я взагалі...чи я взагалі знаю, як може кохати людина? як можуть кохати людину? чи дійсно існує кохання, яке триває все життя? і чи життя варте того, щоб його прожити без кохання? кохання - це слабкість чи це те, що робить кожного з нас сильнішим? купа питань. пропоную знайти відповіді на них в кінці книги: "Який розкішний і легковажний світ, Альмо! Він усе крутиться й крутиться. Незмінне у ньому лише те, що все змінюється. Це загадка, яку ми здатні оцінити тільки в стані спокою. Зараз я переживаю дуже цікавий етап. Мій дух зачаровано спостерігає зміни в моєму тілі, але спостерігає не здаля, а зсередини. Мій дух і моє тіло разом у цьому процесі. Вчора ти сказала мені, що сумуєш за юнацькою ілюзією безсмертя. Я — ні. Я втішаюся своїм нинішнім станом людини зрілої, щоб не сказати старої. Якби мені судилося померти через три дні, чим би я наповнив ці три дні? Нічим! Я звільнився б від усього, крім кохання. Ми багато разів повторювали, що кохати одне одного — наша доля, ми кохали одне одного в попередньому житті й будемо разом у майбутньому. А може, ні минулого, ні майбутнього не існує, і все відбувається одночасно у нескінченних вимірах Всесвіту. В такому разі ми разом постійно, назавжди. Це фантастично — жити. Нам усе ще по сімнадцять років, моя Альмо!" p.s. рекомендовано для читання. #teathoughts

Проте мій мозок все-таки розумів, що ми не живемо в Нью-Йорку. І що писака з мене неписемний. Що життя…Воно йде і якось за ним іду. Безмрійно-мрійно. #teathoughts