Весело та трішки страшно

Удручає не стільки начебто неможливість демобілізації. А небажання політичного класу (за окремими винятками) навіть рухатись у цьому напрямку, розробляти якісь напівміри. Найтяжче, найсутужніше піхотинцям. Хоча ворогів кожен з них нащолкає і не найбільшу кількість. Їм потрібно надавати усі соціальні плюшки в першу чергу і вони повинні бути вищими, ніж у інших. Про шану і глорифікацію я вже казав. Нагороди для піхоти повинні відрізнятись від нагород іншим бійцям і тиловикам. Але є один дуже важливий і конкретний крок. Департаменти і відділи мали б його розглянути і подумати про технічні моменти, виключення, правила і т.д. ВСТАНОВЛЕННЯ ГРАНИЧНОГО СТРОКУ СЛУЖБИ У ПІХОТІ. Після цього людина, звісно, могла б написати рапорт і залишитись. А могла б піти на додаткове навчання і нову спеціалізацію. З таким досвідом ми б отримували дуже толкових спеціалістів. Соціальна справедливість потрібна не (тільки) тому, що про це каже християнство, іслам, соціалізм, лібералізм, націоналізм. А тому, що від її рівня залежить стабільність системи.

Харків

Вангую. Если вдруг оперативная ситуация сложится так, что в 2023-м ВСУ придется одной ножкой ступить на Белгородщину, Ростовщину или Кубань, никаких заметных протестов, не говоря уже об организованном партизанском движении, там не возникнет. Почему? Потому что быть русским значит быть терпилой. Это - тождественные понятия, и именно здесь лежит разгадка знаменитой тайны русской души. Неважно, кого терпеть и как долго. Однако правда и то, что русский, отказывающийся терпеть и начинающий мыслить в категориях собственного достоинства, перестает быть русским, обретая новую национальную идентичность. Можно надеяться, что результатом текущей войны, пускай это и займет немало времени, станет расцвет десятка или лучше сотни таких идентичностей на руинах империи терпильства. А если ребята за восточной границей сами не справляются, что ж, мы со своей стороны всегда готовы помочь )

Пост від 23 грудня 2022 р.:

Гіркін-Стрєлков прямо через грати висрав свіжу аналітику по війні, де, попри песимістичні оцінки російських перспектив, продовжує називати Україну “так званою”, як це, власне, робить більшість тимчасово живих Z-воєнкорів. Здавалося б, після двох з половиною років планомірної переробки окупантів на добриво для наших чорноземів у небачених з 1940-х масштабах варто було б принаймні визнати беззаперечну, як дірка в голові Іллі Киви, реальність існування української політичної нації та відповідної держави, але ніт. Бо тоді доведеться визнати також, що імперія вже однією ногою в могилі. Коли там опиниться друга - лише питання часу. Незалежно від того, скільки територій вийде повернути під контроль Києва до завершення бойових дій, вирішальний іспит на зрілість нація вже склала. Між тим реальний стан погано уявленої політичної спільноти, відомої як “російський народ”, був зрозумілий вже під час бунту Прігожина. Повна відсутність будь-якого опору діям ЗСУ з боку населення Курської області сьогодні ще більш промовиста: якщо твоя ідентичність заснована на всеосяжному терпільстві, жодна самоорганізована політична активність неможлива. Писав про це як про гіпотезу майже два роки тому - нині маємо вже вдосталь наочного матеріалу для констатації факту.

Так у Швеції агітують ЛГБТ-людей вступати до війська. Тобто говорять їм, що свою ідентичність потрібно захищати збройним шляхом — як відомо, Швеція давно побоюється російського нападу, і у 2017 році повернула давно скасовану призовну службу. Тобто Швеція цінує вмотивованих військових, який би стиль життя вони не мали. А що у нас? А у нас цим займаються окремі бригади, що змогли залучити бодай якісь кошти на пропаганду, що відрізняється від традиційної, де говориться про якийсь абстрактний патріотизм. В Україні ціла купа суспільних прошарків, які потребують особливої мотивації, бо абстрактним патріотизмом їх не проймати. Добре, що ці прошарки не ворожі до наших потреб оборони, навіть коли самі не рвуться на службу. Дуже погано, що деякі з них почуваються саме жертвами потреб оборони, оскільки досі вважають армію територією внутрішнього насильства. І не безпідставно: попитайте хоча б жінок, з чим вони постійно стикаються на службі, і як часто вимушені доводити, що не є «окрасами колективів». Про ЛГБТ-людей взагалі промовчу. Скільки б вмотивованих геїв та лесбійок не пішли на службу, для деяких медійних і галасливих громадян вони все одно лишаються ворогом №1, якого треба випхати в маргінес. А потім дивуємось, чому цей маргінес такий ворожий до всього українського. Мораль така, що в українців більше немає нікого крім самих українців, і якими б вони не були, їх усіх треба берегти й розглядати як друзів, товаришів, братів і сестер. І тим прапором, який потребує захисту, може стати все, що цінує кожен окремий українець. @penultimate_resort

Що і треба було довести. Імперська опозиція Його плішивої величності. Вони всі однакові. Вони всі вороги. Вони всі мають понести покарання