⚔️ Сучасна Українська Поезія (СУП)

Будемо чесні - це не надто вдала ідея - Підвищувати сатурацію нікотином - І без того - місця замало в легенях - Навіть повітрю - не кажучи вже про дим. Щось велике, таке до болю знайоме, гаряче - Заповнює порожнечу поза ламкими ребрами, Пульсує, щасливо сміється, самотньо плаче, Наповнює сенсом, змінює темп та тембр. Вдих-видих. Затяжка. Іще. Контроль. Спокійно, спокійно. Це все - ми вже проходили. Тебе п'янить та качає - наче міцний алкоголь - І дихаєш так - з посмішкою та подивом. Зараз відпустить, напевно... Або краще - ні. Усе що нас не вбиває - матиме другу спробу. Сила, народжена у підсерцевій пітьмі Б'ється у скронях розігрітим сталевим молотом. Це - не хвороба. А тому - не лікується. C'est la vie. Дихання - все що тобі залишилось. Тож - дихай. Міф про зцілення та знеболення обертами Землі - Все-таки, лише міф... Тихо, серденько, тихо! Хай скільки б линуло повз часу стрімкої води - Щосили вдихай - цей крихкий вересневий кисень. І не хвилюйся, будь ласка - це ніякий не рецидив - Ну, який же ж це рецидив - якщо не було ремісії? Василь Мулік

відгомін чогось далекого ...але дуже близького🥀

Я вже чую цей вересень так, ніби він післязавтра. Що ти будеш зривати, коли весь бузок відцвіте? Мені б ключ від кімнати, мені би весну наздогнати І твої дублікати лишити як згадку про те, Що ніякі вже двері так само мені не скрипітимуть, Що отой твій бузок - найтупіше з усіх звинувачень. Якщо хочеш, то рви собі квіти із клумб, але з квітами Приїжджай вже. Сьогодні. Хоча б сьогодні Поплачемо. Оля Дубрівук

вітаю! я проводжу опитування з метою дослідження поглядів на сучасний стан і майбутнє Криму. ваші думки є дуже важливими для формування повного уявлення про актуальні настрої та перспективи регіону. анкета займе не більше 10 хвилин вашого часу, а ваші відповіді допоможуть краще зрозуміти суспільні погляди щодо півострова. опитування анонімне, і всі дані будуть використовуватися виключно для наукових цілей. буду вдячна за участь! https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSca835cwZcW-oGwhuSeCCV_lCBMOUltRvii053Q2yN6XPhLiQ/viewform

Ні, я не буду сьогодні ловити мишей. Я вляжуся на твій спальник теплим рудим клубком. Ти звеш мене "Сєпар", а міг би звати "Мішель"... Ну, зізнайся, ти ж завжди хотів бути котом? Оті, галасливі, далі ганяють поміж бортів, Обгавкують зиму, полковників і сорок... Бачити мене тут - ти навряд чи зараз хотів - На своєму спальнику теплий рудий клубок. Можеш мене почухати? За вухом, отут? Я може навіть скажу тобі вдячне "Няв!", Чи може навіть вдячно пальці лизну... Давай, видихай... По "медеваку" ганяв? Ти пахнеш морозом, паливом і тютюном... Слухай, оцей твій "Бонд" - несмачна херня. Серце рахує секунди, ніби живий метроном - Б'ється й тріпоче, мале нерозумне щеня. Я можу посунутись трохи. Давай вже, лягай - Мені до вподоби дивитися твої сни - Дивні й тривожні... Так що - відпочивай. А круто було б пролежати тут до весни... Бляха, знову розгавкались... От дурні... Ну, розказуй - як, нормально злітав? Всі живі-здорові? А очі - чого сумні? Не сумуй... Ти ж не проти, щоб я тут спав? Ну то що - ти вже влігся? Тоді - слухай мене: Я давно цю думку хотів тобі донести - Все минає. І навіть - зима мине - В цьому впевнені аеродромні коти. А в сусідів кицька з'явилась - бачив, ні? Треба якось зайти. Кажуть - нічого собі така... Але то - пізніше, певно - вже навесні... А давай в суботу похаваємо шашличка? Ще розкажу: пам'ятаєш - той пузатий чувак, Який про "недоліки" вчора тут верещав? Ну то я - поки він був у душі - легенько так, Вже вибач на слові, в берці йому нассяв - Хай тепер "тішиться"... Бач, "велике цабе" - Недоліків йому забагато. "Недолік", бля... Хай добре затямить, що на моїх людей Право мордяку відкрити - маю один лиш я! Такі от справи... Надворі знову сніжить. Як ви зараз літаєте, взагалі? Не ходи курити, будь-ласка. Не треба. Лежи. Засинай скоріше у моєму рудому теплі. Отак - муркотіти під боком, коли зима - Для цього й потрібні аеродромні коти. Все буде добре. І все - було недарма... Ти вже заснув, дивлюся? Ну, добре... Спи. Василь Мулік 12.02.2021 #годнота

емі на небі. вона досконала. віриться важко - так рано сконала. я ж - ще дитина. в свої 27 - визнати важко - стала ніким. люди встигають взлетіти й успасти. здобути, розквітнути, склеїти ласти. я лиш прокинулась - ось вже і осінь. умилась, стомилась - 30-ка на носі. мабуть, не стану я зіркою в небі. може, воно мені навіть не треба. може, в мені нема того стержня. як в емі у мене лиш вік і залежність.

Час Ми є завжди, тільки завтра нас буде трохи менше, Ніж в позаторішню осінь – гострий ніж, що відрізає усе зайве. З часом нічого не змінюється, бо завмерлий час Є лише виявом відносної міри руху голих тіл, Що давно перестали рухатися: рівномірно чи поривчасто, Тихо чи голосно, швидко чи ще швидше. крапка. Твоя балакуча сусідка померла минулого року, і тепер Мені катастрофічно не вистачає з ким посваритися біля твоїх замкнених дверей. Деякі квіти вижили попри повну безвихідь у повний місяць З повного розуму у нашому з ними неповному житті. До речі, Дженерал Моторз непристойно довго був першим. До речі, Берні Еклстоун через сорок років таки полишив Ф1. Бездомна собака позавчора загризла хворого голуба, І потім діти ще довго гралися сіро-блакитними пір’їнами. На вулиці густий молочний туман. Здається, знову дощитиме. Я візьму горщик із всохлими квітами і виставлю його під краплі. Павло Матюша

Сонечко виходить вранці із хмарин І зі сну виводить бойових тварин. Он, рванув на південь журавлиний клин З місією скинуть з послідом зарин. Гострі зуби точить бойовий бобер, Чернозем вороча лютий кріт-сапер. А якщо подзюрить ворог на кущі - Влізуть аж під шкуру бойові кліщи. Бойова лосися цілить межі брів, Капітан лисиця здійснює прорив. В ставі причаївся субмарина-сом, А в дуплі здійснився радіоприйом. Чарівний метелик серед пишних айстр Здатен відметелить будь-кого на раз. Вражу кров смакує комарів загон, Даний факт шокує аж Радбез ООН. Ну, а шоб у байки файний був кінець, Пам'ятаєм, зайки - прийде їм песець. Анна Єгорова

Вірш калібру 155 мм. Касетний. 72 відбірні метафори всередині. Справжня поезія😎

(Я обіцяла не говорити про це Не до лиця таке говорити, не варто втрачати лице То я зміню імена Роки, коли була та війна Міцність напоїв, Адреси пунктів прийому склобою Та що завгодно – колір волосся, шпалери на стінах Хай вони вийдуть з тіні Хай – хоча би у цій історії – вийдуть із тіні) Отже, спочатку був морок У мороці морг А в підземеллі бар Там заправляє пані, яку називають Ба То від Барбари? Баби? Бартендера чи баристи? Коса її довга і сива. Скроні коротко вистрижені На пальцях срібні перстѐні Гребінь уздовж хребта Очі, як соус песто, зелені Сукня картата Коли говорить, трохи картавить, Чи то картає -- До речі, я в тому барі продаю мед. Це не метафора, жодних натяків на наркоту, я просто стою і продаю мед. Вам не треба? Дуже смачний То що я казала? У барі два зали. В один – вхід із вулиці, в другий – із моргу В одному живі, в другому – тут пані Ба підморгує Мовляв, а ви як визначаєте цю межу? Із залу до залу ніхто не ходить. Я ходжу І пані Ба. Мед потрібен усім, і випивка теж Незалежно від перетнутих меж Так-от. Ось пані Ба мішає один зі своїх трунків Ось він заходить – у найосяйнішому з обладунків Насправді у пікселі, в чому ж іще Наш Цербер, як бачить його, стуляє усі три пащеки Щось розбивається (цього разу це пляшка віскі) Очі у пані Ба починають виблискувати Він мовби і не заходить, а виринає із хмари диму Звуть його Віктор. Чи Володимир -- Віктор і Володимир – так звали моїх дідів. Обидва уже померли, але я їх дуже любила. Тож хай це будуть їхні імена А тепер уявіть ліхтар над квітучою абрикосою Наступаєте на пелюстки ногами босими А над головою нічниці бісяться Уявіть собі сонце в тіні від місяця Уявіть собі воду, що переломлює світло із хрускотом Спочатку здається, що в другому залі пусто А потім очі звикають до специфічного сутінків І ви починаєте бачити всіх присутніх Вони ніби сповільнені – куди тут поспішати На них – розкішні шовкові шати (Мода на тому світі краща, ніж ваша) Кожний із них має чашу. Ту саму чашу, Що пити до дна і шукати, що там на дні є Вона сидить у кутку. Назвемо її Надія Вона ніби сяє, ніби тінь на неї не падає Вираз обличчя такий, мов на губах червона помада Вона слова вимовляє так, мов розпанахує лезом шов «Він же прийшов? – Питає вона. – Прийшов?» Вона в чорній сукні, на шиї коралова згарда Вона завжди вгадує. Завжди, зараза, вгадує І вона починає сміятись – так уміють тільки мерці І я сміх її відчуваю у себе на язиці -- А вмерла вона по-дурному. На другому тижні великої війни підчепила вірус у стихійному волонтерському штабі й сконала від пневмонії. А матір їй казала: «Їдь у Польщу, ціліша будеш» Сміх її провалюється у горло Сміх її вдаряє у голову Від нього солодко/гірко/солоно Наче медове прозоре золото Наче повний піску південний вітер А в залі живих Володимир чи Віктор Допиває перший бокал і замовляє другий Йому на плече сідає папуга І він схожим стає на пірата Він платить за мед і забуває його забрати Лишає на чай – більше, ніж хотілося нам би Він дивиться в стіну – ця стіна йому серце ділить навпіл -- Ви помітили, яка в нього стильна стрижка? А моє волосся кольору тіффані? Це місцева перукарня, недарма наше місто називають прифронтовим Парижем. А ці вистрижені узори на скронях у пані Ба? Вона тим часом говорить: «Слухай сюди, Вікторе чи Володимире, Ми ходим шляхами несповідимими Але є дещо певне і нерушиме Скільки б ти тут не пив і не смітив грошима Скільки б вона не сміялась і не шелестіла шатами Із зали до зали у мене ніхто не шастатиме Чув мене? Ніхто не шастатиме» І пані Ба трима цей рубіж затято і твердо Занадто багато живих, що закохані в мертвих Занадто багато тих, що живе над прірвою Прірва їх поїдає, а вони живляться вірою І моляться до хрестів із білого скотчу Боже, як же ми стали такими ніжними й конченими Такими ніжними й конченими Але повернімось до віри, яка буває дієва й тиха Здається, Віктор чи Володимир вірив саме у цього психа, Який кине гранату і зруйнує цю стіну «Яка б не була ціна, – думав він. – Пофіг на ціну» Марина Пономаренко