Багненко про війну і Херсон

Історія про книги і військових. Я їжджу до військових в шпиталь, ви мабуть вже знаєте. В рюкзаку завжди є книги, які читаю (пишу про це більше на своєму каналі психолога, долучайтесь). Зараз там виключно про військових і ПТСР. А вчора терапевтична сесія вийшла вже доволі плідною і довгою і потім я зачепив тему книг, які варто прочитати, щоб краще розуміти себе і свої симптоми. По ітогу, ці книги показав хлопцю. А він навіть не знав, що такі існують. Книга — те, що зближає і допомагає мати більше точок перетину. І з цим солдатом вийшло побудувати дуже якісний перший контакт. Продовжу читати і буду і з вами ділитись знахідками з цих книг, якщо ви не проти 💁🏻‍♂️😊 @bagnenkoText

Набережна, Херсон. Вересень 2017. @bagnenkoDaily

Щоранку о 9:00 ми вшановуємо пам'ять всіх загиблих внаслідок цинічного російського вторгнення 🕯 @bagnenkoDaily

Верховна Рада провалила голосування за демосковізацію назв 333 міст і сіл. Не вистачило голосів. Там ніби мають повторно голосувати на днях, але ситуація дуже показова. Коли окупанти захоплюють наше місто чи село, перше що вони роблять: 1. Вбивають/позбавляють волі/катують усіх, хто має українську патріотичну позицію. 2. Повертають совкові/московські топоніми та памʼятники. 3. Знищують українську мову в усіх сенсах: від вивісок і книжок до носіїв. 4. Знищують українські церкви та українських священників. Не розуміти на 11 році війни, що ця війна перш за все за ідентичність — значить бути ідіотом або ворогом. Надто багато в нас ще толерантності до ворога. До ворога і його символів, до його агентури, до його «культури», до його «церкви». Надто багато толерантності як для тотальної війни за виживання. Що ще треба, щоб цієї толерантності остаточно позбутися? Скільки ще ракетних ударів? Скільки ще знищених міст? Скільки ще братських могил? Що ще потрібно, щоб нарешті знищити у собі малороса і раба?

Якби мені сказали, що завтра настане кінець світу, то ще сьогодні я посадив би дерево. Мартин Лютер @obodrenieReformation

Щоранку о 9:00 ми вшановуємо пам'ять всіх загиблих внаслідок цинічного російського вторгнення 🕯 @bagnenkoDaily

Херсон — місто, в якому перемагає життя! Дуже влучна назва. Бо попри смерть і гниль, яку несе одна недокраїна, в Херсоні перемагає життя. Форум по майбутній відбудові міста Херсона і де є херсонці — це місце, куди я завжди хочу. А тут ще й багато талановитих і дієвих людей. Аналіз буде після, як влучно написала Оксана Глебушкіна. Зараз — це спілкування, нетворкінг і побудова нових звʼязків і взаємодії. І багато практичних ідей і кроків. Дякую всім причетним! Фонд громади міста Херсон "Захист" Лариса Польська Оксана Глєбушкіна Igor Tsurkan Наталья Шатилова Погасий Олександр Андрющенко Сергей Дяченко Дмитрий Поддубный Олена Чепелюк @bagnenkoDaily

Хроніки шпиталю. Історія хлопця і звіт за ліки. Щоразу як приїжджаю до шпиталю, не знаю, з ким матиму спілкування. Когось уже виписали, а хтось щойно приїхав. Під час останньої поїздки мав довгу й вельми змістовну консультацію. Та про все по порядку. Привіз ліки, на які ви так щиро донатите. Вони завжди неймовірно потрібні, цей раз не став винятком. Особлива подяка ресторану Кухня Поллі, бо саме вони задонатили й закрили цю потребу. Та історія не лише про ліки. Розповім про глибоку розмову з одним військовим. Він дозволив поділитися деякими моментами. Це корисно для розуміння того, як вони живуть. — …У мене багато важких спогадів. Тернові Поди. Накрило дуже сильно, ми лежали в окопчику. Контузія дуже жорстка. Остання в січні була. За кожне поранення — не дають зараз. …В місті не можу бути. В формі не можу ходити. Люди напрягають… — Що турбує? — Голова пройшла на прегабаліні. Воно гуде. Але немає болю. Дзвін є весь час. Тільки з музикою можу засинати. Міорелаксанти треба. Вестибулярка геть порушена. Все дивлюсь. Але картинка не чітка, наче плаває. Спини немає. Протрузії. Грижа. Остеохондроз. — Дякую тобі за службу. — Я не служу. Я захищаю землю моїх батьків, які тут поховані. Це моя земля. Насправді багато що не можу говорити. Скажу ключове. Ви можете бути корисними, не якщо робите 1. Уважність і якась бережність у ставленні до його досвіду 2. Розуміння базових симптомів ПТСР і що якщо, наприклад, людина закривається, чи трохи різко реагує - це не про вас. Це про неї. Між військовими і цивільними прірва. на жаль. Тому я проводжу навчання про ПТСР у військових, ділюсь досвідом, щоб зменшувати цю прірву. Війна залишає свій слід не тільки на тілі, а й на душі. Продовжую збирати на ліки та допомогу. Потреба ще є, і кожен ваш донат важливий буквально для спокійного сну військових. Деталі та посилання на банку — в коментарях. @bagnenkoPsy

Я не плачу. Сльози котяться самі… «Нещодавно їхала із Сум до Києва. Блаблакаром. Вибирав машину чоловік, домовлявся теж він. Вибрав класний новенький білий джип. Здавалося б, що ще може бути кращим? В призначений час я підійшла до місця зустрічі з водієм. Речей було небагато, бо їхала сама, але все-таки водій запропонував закинути чемоданчик в багажник. Відкривши його, я побачила камуфляжну сумку, рюкзак і великий такий камуфляжний баул. Помилитися було складно, але таки спитала: - Ви військовий? - Так, - скромно і досить різко відповів молодий чоловік. Знаючи, що не всі військові люблять, коли їм лізуть у душу з питаннями, вирішила помовчати... Коли він заводив машину я помітила якусь дивність у його рухах... якось він заметушився... "Здалося, - спершу подумала я, - чи поспішає?"... Поїхали... Десь за Сумами, я звернула увагу на його блідість... - Вам погано? Може зупинимося? - Ні. Повірте, мені вже набагато краще... Просто коліно ниє... ВІД ПРОТЕЗУ... Він у мене нещодавно... ще натирає... А ще ми не зможемо швидко їхати, бо мені довелося змінити улюблену механіку на автомат... і машина нова... ще не освоїв... в таку далеку дорогу вирушив вперше після ампутації ноги... отож, пробачте... Я трохи аж завмерла... Каюсь... від несподіванки, що їду зі справжнім військовим, який пізнав бій, війну, втрату ноги, ампутацію і зараз везе мене в Київ!!! - Я не поспішаю. І я вам дякую за захист. Ми пишаємося вами! Я буду вашим штурманом. Він посміхнувся. - Так. Бо я на Київ сам не їздив ніколи... - А де ви воювали? - За 2 роки багато де... Ногу втратив на бахмутському напрямку... наступив на міну... І далі 5 годин у машині поставали картини війни у найменших подробицях... Мабуть, хлопця ніхто не розпитував до цього чи він не хотів говорити раніше, а тут... Його було не спинити... я відчувала, що йому край треба виговоритися... не просто розповісти, а виговорити все... про те, як забрали з дому, як проходила "учебка", як потрапив у штурмовики, про всіх побратимів, про броніки, шоломи, автомати, їх різновиди, окопи, життя в окопах, сон, ночі без сну, життя без води... Про дзвінки рідних, в яких було різне, але так мало підтримки!!! "Нащо ти пішов? Той і той сидить, а ти мене кинув? Воно тобі треба?" Ви вірите, що є люди, які таке питають у людини, яка ВЖЕ ТАМ??? У мене місцями зникав дар мови... Я, філолог за освітою, часом не знала як реагувати... Я була вухами... я слухала... До Пирятина їхали 3 години... Зупинилися. - Ви будете каву? - спитала я. - Я пригощаю. - Ви що! Ні. Кавою пригощу вас я... Щоправда після розмов зі мною вам певно заспокійливе треба))) Чесно, він був правий... Але заспокійливого не було, а кава була... Він приніс, сів поруч і каже: - Можна я зніму протез? Вам не буде неприємно? Мені дуже він натирає. Незручно їхати. - Ні, звісно. Треба було зняти раніше. Нащо терпіти? - Я до машини звикав. Намагався зосередитися на дорозі... Дивно. Він був зосереджений на дорозі в Київ, а я їхала дорогами війни... - Кава на зупинках найсмачніша в світі... - Ну, це не так, - спробувала заперечити я. - Є багато чудових міст і місць з прекрасною кавою... - Коли виходиш з бою і п'єш каву на першій українській зупинці, на якій можна її випити - вона безцінна... - .............................................. - Після кави з водою з калюжі будь-яка кава - подарунок небес... - З водою з калюжі? - Так. В нас є таблетки. Фільтри. Ми ними трохи ту воду очищуємо і робимо каву/чай... - Завжди? - Ні, звісно... Але коли ти не можеш вийти з оточення і в тебе вже ні їжі, ні води - ти п'єш воду з калюжі і мрієш про каву на заправці... Він смакував свою каву... Я не заважала... Сіли. Поїхали далі. - А скажіть як ви там харчувалися? Волонтери ж так стараються! І сухпайки є... - Так. Волонтери дуже допомогали. Там, де можна їсти і куди можна взяти волонтерську їжу - ніхто не голодний... а в походах (ну, ви ж розумієте про що це), звісно, сухпайки... до речі, в пакетах ми ніколи не любили. Їжа там солона!!! Але є кава і чай! А ще є пайки в маленьких таких баночках! Там така смачна тушонка!!! Але немає кави і чаю.

.. і чому так запаковано? Я теж подумала: чому їжа солона??? Адже потім хочеться пити більше, а води катма!!! Чому каву і чай не кладуть в пайки з баночками? Шкода? Кому передати ці питання??? Ще розповідав саме про ту хвилину, коли відірвало ногу... він все пам'ятає... бачив як летіла нога з взуттям... як хлистала кров... як сам рятував себе, накладаючи турнікет... як побратими прибігли за ним, як тягли 5 км до машини, до своїх... як прощався з життям, а потім як хотів жити... Потім про лікарню у Вінниці і найкращих лікарів тієї лікарні, про всіх хлопців без рук, ніг... про їхні приколи... про те як один одному піднімали настрій.... Про фантомні болі, про те як всю ніч чешеться мізинець, якого немає... чи як болить відрізана п'ятка... Говорили про найбільше бажання і найважчий іспит нещодавно ампутованого - душ!!! Сходити військовому в душ без ноги і ще без протезу (бодай першого резинового!!!) - це завдання з сотнями зірочок в українських лікарнях! А ще про те, що дружина називає "мій інвалід"... і йому це не подобається, але терпить... бо любить... бо двоє синів... Про те, що не треба їх так називати і жаліти... що просто треба казати "люди, які бачили бій", "люди, які знають точно, що таке війна"... Що просто краще покласти руку на серце і кивнути... посміхнутись... і дивитись, як на рівного... але не відводити очей! Говорили про протези. Тепер я точно знаю, чому одні отримують протези безкоштовно, а іншим ми маємо збирати гроші... які види протезів є... чому одні отримують виплати від держави на лікування, а інші ні... А ще говорили про майбутнє. Про те, що він хоче знову робити дахи на будинках, мати свою бригаду робітників... Дарувати людям життя у новому домі. В Україні, звісно. Хлопець їхав на списання. В Житомир. Коли я виходила біля метро Харківська він був втомлений... але вдячний, що його вислухали... А я в шоці досі від цієї зустрічі, розмови, від усіх жахів війни, реабілітації і т.д. Я довго думала чи писати про це... але, мабуть, повинна!!! Бо ж не маємо права забувати ні на мить, що робиться за декілька км від нас у нашій країні!!! І які хлопці, чоловіки живуть поруч з нами!!! Треба уяснити усім, що таких зустрічей скоріш за все буде в нашому житті більше і саме НАМ треба бути до них готовим!» Автор - Svitlana Zadorozhna @bagnenkoDaily