Аманентність

‼️Доброго дня, сьогодні журнал Obama Era оголошує збір на СЕКРЕТНИЙ проект команди наших знайомих інженерів, який буде летіти і палити русню. ‼️ Але це далеко не все) ⚡️Планується випуск першої партії з чотирьох автономних БПЛА-камікадзе, які обладнані машинним зором (штучний інтелект) і можуть САМІ знаходити і вражати важливі ворожі цілі в глибокому тилу ворога без участі оператора, будучи при цьому невразливими для РЕБ-у та не обмеженими за дальністю зв'язку з пультом керування або відео⚡️ 💥Використання широкодоступних цивільних компонентів типу Raspberry PI в комбінації з новітніми алгоритмами машинного зору дозволяє беспілотному ударному комплексу при низькій ціні бути високоефективною зброєю в руках наших воїнів. 💥 ‼️СУМА ЗБОРУ 216500 ГРИВЕНЬ‼️ 🫡Чотири патрона, які зробили найбільший донат, матимуть можливість написати побажання на борту одного з чотирьох БПЛА перед відправкою на фронт, або покласти свій лист з побажаннями у відсік з боєзарядом. Слава Україні! 🫡 💵Реквізити💵 ‼️Конверт Приват‼️ 🔗 Link: https://www.privat24.ua/send/di49a 💳 Картка: 5168752103154061 Микола Є. ‼️МаніБокс Пумб‼️ 💳 Картка: 5355 2800 3602 5144 🔗 Link: https://mobile-app.pumb.ua/83aDQ2ce6Gmg8GnC6 P.s. Цей проект має СТРАТЕГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ для нашої країни, він може значно змінити положення справ на полі бою в нашу користь. І далеко не в користь противника)

Вулиця Грушевського (серія «Майдан. Київ 2014-го»), 2014 Олена Придувалова (колекція NAMU)

Про Київ. Сяючий шлях. Д. Корчинський Проте насправді Київ — поза політичною історією та фізичною географією. Часто цитують: «Київ — мати городам руським». І значущим є це насилля літописця над граматикою. Він не про історію казав. Про підсвідомість. І перекладати з церковнослов’янської це потрібно в юнгіанському сенсі: АНІМА містам руським. Ще повторюють, що Київ — новий Єрусалим. Новіший за той Єрусалим, з якого пішов до Риму Петро (Камінь) чи за Небесний Єрусалим, що його з волі Риму прагнув здобути Петро Пустельник? Другий Небесному та земному — підземний, підсвідомий, печерний. До цих роздумів мене спонукав дух міста, не забудова, адже траплялися будинки переважно часів будівельного буму початку XX століття — провінційний модерн та жалюгідна купецька еклектика. Київ визначили: Андрій Первозванний своїм пророцтвом та Андрій Боголюбський своїм підпалом. Сакральна велич та політична ницість. Тому в Києві не зберігаються фортеці, на відміну від церков. Найдавніші топоніми — гори та печери (ніби й не про місто йдеться). Київ люблять за провінційний шарм. За тишу і замріяність. Якимось дивом зберігся Маріїнський палац (я вирішив обійти його через парк) — дача імператриці-матері. У XIX та XX столітті Київ — уже не причал, а дача. В сімнадцятому році тут нарешті постав революційний уряд (який так і не спромігся нікого гільйотинувати) й одразу втік до Вінниці. Було б Скоропадському творити гетьманат нижче по Дніпру, може б і втримався. Через дев’яносто років українці знову зібралися до революції, та стали робити її чомусь знову в Києві — вийшов фестиваль. «Кучму геть» — співали вони на майдані, «і ім’я нам — легіон», — відлунювало їм з Лисої гори. Коли більшовики ще сприймали свою революцію всерйоз, вони влаштували столицю радянської України в Харкові, тому що Київ несумісний із революцією. Ні з соціалістичною, ні з національною. Тому столиця Рейхскомісаріату була в Рівному. Цікаво прилетіти до Києва з Москви (як із Содома в Гомору). Московський аеропорт (їх там п'ять) переповнений різноликими юрбами, суєтою і суїцидом, тонкий істеричний присмак у повітрі. І от ви приземляєтеся в Борисполі. Столичний аеропорт. Співають пташки, запах трав, тиша і спокій, як на сільському цвинтарі. Зараз його прагнуть добудувати, збільшити потік літаків. Це небезпечно. Замріяні диспетчери марять потойбічним. Київ не виринув зі своєї сонної трансценденції і тоді, коли в Інституті шляхетних дівчаток розстрілювали одного за одним десятки тисяч людей. І тоді, коли мільйони гинули на Лютізькому і Букринському плацдармах. І люди в синіх петлицях, і спалені будинки, і підірвані заводи не цікавили духів тутешніх ярів і печер.

Про Проте насправді Київ — поза політичною історією та фізичною географією. Часто цитують: «Київ — мати городам руським». І значущим є це насилля літописця над граматикою. Він не про історію казав. Про підсвідомість. І перекладати з церковнослов’янської це потрібно в юнгіанському сенсі: АНІМА містам руським. Ще повторюють, що Київ — новий Єрусалим. Новіший за той Єрусалим, з якого пішов до Риму Петро (Камінь) чи за Небесний Єрусалим, що його з волі Риму прагнув здобути Петро Пустельник? Другий Небесному та земному — підземний, підсвідомий, печерний. До цих роздумів мене спонукав дух міста, не забудова, адже траплялися будинки переважно часів будівельного буму початку XX століття — провінційний модерн та жалюгідна купецька еклектика. Київ визначили: Андрій Первозванний своїм пророцтвом та Андрій Боголюбський своїм підпалом. Сакральна велич та політична ницість. Тому в Києві не зберігаються фортеці, на відміну від церков. Найдавніші топоніми — гори та печери (ніби й не про місто йдеться). Київ люблять за провінційний шарм. За тишу і замріяність. Якимось дивом зберігся Маріїнський палац (я вирішив обійти його через парк) — дача імператриці-матері. У XIX та XX столітті Київ — уже не причал, а дача. В сімнадцятому році тут нарешті постав революційний уряд (який так і не спромігся нікого гільйотинувати) й одразу втік до Вінниці. Було б Скоропадському творити гетьманат нижче по Дніпру, може б і втримався. Через дев’яносто років українці знову зібралися до революції, та стали робити її чомусь знову в Києві — вийшов фестиваль. «Кучму геть» — співали вони на майдані, «і ім’я нам — легіон», — відлунювало їм з Лисої гори. Коли більшовики ще сприймали свою революцію всерйоз, вони влаштували столицю радянської України в Харкові, тому що Київ несумісний із революцією. Ні з соціалістичною, ні з національною. Тому столиця Рейхскомісаріату була в Рівному. Цікаво прилетіти до Києва з Москви (як із Содома в Гомору). Московський аеропорт (їх там п'ять) переповнений різноликими юрбами, суєтою і суїцидом, тонкий істеричний присмак у повітрі. І от ви приземляєтеся в Борисполі. Столичний аеропорт. Співають пташки, запах трав, тиша і спокій, як на сільському цвинтарі. Зараз його прагнуть добудувати, збільшити потік літаків. Це небезпечно. Замріяні диспетчери марять потойбічним. Київ не виринув зі своєї сонної трансценденції і тоді, коли в Інституті шляхетних дівчаток розстрілювали одного за одним десятки тисяч людей. І тоді, коли мільйони гинули на Лютізькому і Букринському плацдармах. І люди в синіх петлицях, і спалені будинки, і підірвані заводи не цікавили духів тутешніх ярів і печер.

В один момент в моїй електронній бібліотеці поруч опинилися дві книги: Сяючий шлях Дмитра Корчинського та Конь білий Савінкова. Обидва дисиденти, в деякій мірі терористи, але один в конвульсії достоєвщини відхрестився від усього, під усе мається на увазі модні на той час анархістські ідеї, а інший продовжив свій джихад. Вбивство огидне християнину, загалом, як і язичнику, людські жертвоприношення - це більше азійські практики, що рідко повторювалися, прийнані в Еладі в олімпійському пантеоні такого не практикувалося. Але все ж залишається світ поміж гріхів, які ми обираємо. Світ підкидає нам святість, як один з виходів - не жити, як варіант боротися з гріхами. Мало хто здатен повторити ці вчинки анахоретів, але ми все ж продовжуємо жити під їх зіркою, вірити, що це найкращий варіант, а усі інші залишаються гріховні, таким чином захищаючись приймаємо кожен свій дріб'язковий гріх. Ніцше би сказав, що проблема такого гріха лише в тому, що він дрібний, що вікове дерево росте глибоко кореневищем вниз. В чому наш гріх? В чому наша боротьба? Яка міра нашій волі? Чи перемогли ми спочатку свою слабкість, свій страх, перед тим як боротися з усім іншим? Достоєвський визначав, що це так по-руськи вірити, що десь там є людина, що може рухати гори, вірити, що вона є - означає жити в її догматиці. Дмитро Олександрович визначає, що це так по-українськи жити серед мрійливої містики, де описувач росіян - соціолог, де описувач українців - містик.

#хоттейк Треба заборонити виїзд жінкам, дітям і військовим після війни ще пару років.

Теж провоювали півроку і пішли в СЗЧ в Омерику розводити соплі? Хоча я сумніваюсь, що хтось з них воював, але усі нині воєнні поети. Хемінгуї і хемінгуйки.

Адаптація Як ви можете знати, я завжди задаюсь важливими питаннями. Останнім часом я все більше думаю про те як жити. Життя дивна річ, ти народжуєшся, думаєш, а потім помираєш... Я також думаю... Час йде... Все постійно змінюється... Пора йти в ногу з часом - це головне. Тому я можу говорити, що знаю відповідь. Головне - це адаптація, і її складова: маскування!!! Кожного дня ми зустрічаємо нових людей... Є потреба вливатися в колектив... Як би не було це дивно, але починається це все з перших років життя... Дитсадок... Школа... Університет... Робота... Армія... Що далі мені на даний момент не відомо... І справді інформації, як правильно вливатися в новий колектив, в інтернеті достатньо. Можете, наприклад, пошукати на ютубі відео: "як правильно заходить в хату..." З того, що знаю я, в хату потрібно знаходити швидко і впевнено, чисто на характері... Потрібно правильно нарізати кожен кут... Якщо є граната, можна закинути гранату, але це вже треба по ситуації дивитися... Важливо бути уважним і спокійним... Двері з ноги відкривати не треба, вони можуть бути заміновані... Якщо є перешкода її краще обійти, вона вірогідно замінована (якщо посеред лісу бачите дверний дзвінок, то можливо натискати його не треба), але при цьому важливо розуміти що досвідчені сапери будуть мінувати і "шляхи обходу"... Тут все 50/50... Але, все одно, більша частина успіху залежить саме від злагодження вас з вашою другою половинкою... Я трохи відволікаюсь, але вважаю що ця інформація нікому зайвою не буде... Поговоримо все ж таки про адаптацію. Коли людина змінює своє положення в просторі, вона потрапляє в нове середовище, часто це середовище є ворожим, і проблема влитися в таке середовище стоїть гостро. Як на мене, проблемою ворожого середовища є створюваний ним дискомфорт. Тема комфорту доволі цікава, але сьогодні я не буду її розбирати. Прийти до комфорту є важливим, і в ворожому середовищі нам має допомогти в цьому адаптації. Адаптація може відбуватися не лише з самою людиною (приходячи в середовище людина може змінювати його і привносити щось нове). Адаптація це про зміну... Зміну всередині чи ззовні, в результаті чого людина має частиною тієї чи іншої частини соціуму. Але зміна не обов'язково має бути реальною. Прикладом цього може бути маскування. Маскування є процесом, при якому людина змінює свої "зовнішній вигляд", при цьому не змінюючись всередині. Потраплючи в середовище яке не є для тебе прийнятним ти можеш маскуватися, і стати частиною цього середовища, при цьому дискомфорт і відчуття відчуження нікуди не зникає, але це дає можливість не змінюватися всередині(для людей які "прожили життя", часом це буває неможливим). Зазвичай це використовують для отримання переваги чи вигоди. Наприклад, розповідати комбату командиру, що його хуй смачний, отримуючи при цьому привілеї які тобі дає командир та його статус. Цю проблему тут обсмоктувати я сенсу не бачу. Поговоримо краще про практичні принципи маскування. Демаскуючим фактором будемо називати речі які можуть показати, що ви не є частиною того середовища в якому знаходитесь. Щоб розуміти демаскуючі фактори потрібно розуміти середовище де ви знаходитесь. Наприклад в лісі, вас важко побачити, і скоріше шум є більш демаскуючим фактором. Рукавиці та баф є обов'язковими, тому що обличчя помінтно здалеку. Також варто пам'ятати, що силует потрібно "розмивати". Щоб колір одежі не був демаскуючим фактором треба мати співпадіння по кольору з місцевістю хоча б на 60%. Для маскування краще використовувати саме те що є на місцевості (готові та прості рішення інколи можуть мати негативні наслідки). Наостанок хочу дати вам одне відео, чисто для розвитку, подивіться його і подумайте в чому ж помилка...